Шлях до свободи

Історія матері та її чотирьох дітей, які фактично опинилися в заручниках у чоловіка-садиста, але ніколи не здавалися, разом шукали можливості для порятунку та врешті їх знайшли

«Я прожила в ізоляції рік», – каже Юлія*. Зараз вона вже здатна розповідати свою історію майже без сліз. Проте знадобилося багато часу, поки жінка відчула, що їй та її чотирьом дітям більше немає чого боятися. Останні чотири місяці сім’я провела в притулку, створеному за підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення (UNFPA) в Україні, де психологи та соціальні працівники поступово та дбайливо допомагали матері й дітям повернутися до нормального життя.

За словами Марини Павлівни Абрамюк, практичної психологині в притулку для жінок, які постраждали від ендерно зумовленого насильства, перші дні Юлія не могла заснути, лякалася будь-яких звуків. А потім, відчувши нарешті себе в безпеці, лягла й проспала кілька діб поспіль.

Хто довів жінку до такого жахливого психоемоційного стану? Колишній цивільний чоловік, батько її найменшої дочки, якій щойно виповнився рік. Проте їхні стосунки не були першим досвідом насильства в житті Юлії. Чому ж жінка знову опинилася в тій самій пастці? Можливо, тому, що саме такий сценарій взаємин бачила змалечку.

Невдала спроба

«Моє дитинство було спокійним, як у всіх», – каже Юлія. І ці слова яскраво ілюструють, з наскільки викривленими життєвими установками вона мала справу багато років.

Адже чи в усіх батько п’є, а потім б’є матір на очах у двох маленьких дочок? І хіба це спокій, коли після смерті мами десятирічна дівчинка чує від батька, котрий створив нову сім’ю, що вона – не його дочка і що він не хоче її бачити, а єдиною близькою людиною для неї лишається бабуся?

Тож недивно, що за першої нагоди юна Юлія вирішила створити власну сім’ю – справжню, таку, якої ніколи не мала. У шлюбі з першим чоловіком вона народила трьох дочок – зараз їм дванадцять, сім та чотири роки. Проте діти не стали запорукою сімейного щастя. Чоловік Юлії пив, і вона вирішила піти від нього. Жінка з дітьми повернулася до рідного села і там зустріла старого знайомого – кума своєї молодшої сестри. Цей чоловік спочатку видавався їй рятівником, але згодом виявився катом…

«Я сподівалася, що він ставитиметься до мене з розумінням, з повагою», – розповідає Юлія про початок їхніх стосунків. Перший час так і було, але все змінилося після народження спільної дочки.

Зовсім одна

«Чоловік не казав прямо, що діти йому заважають, але дуже прозоро на це натякав», – згадує Юлія. Коли з’явилося немовля, ці натяки стали ще прозорішими: він почав пити, вживати наркотики – начебто через те, що його дратували крики маленької дитини. А ще почалися справжні побої…

Коли Юлія була вагітна, чоловік постійно ображав її словами, міг штовхнути, а на шостому-сьомому місяцях уперше вдарив – дав ляпаса. «Коли я вирішила, що не буду більше терпіти? Саме тоді – після першого удару. Але я була вагітна і не мала куди йти», – каже Юлія, і її голос починає тремтіти.

Далі чоловік уже зовсім не стримувався: через півтора-два місяці після пологів він дуже сильно побив Юлю. «Старші діти тоді нічого не бачили й не знали, бо поїхали на літні канікули до моєї першої свекрухи», – згадує вона.

Після канікул чоловік намагався приховувати свої дії: нещадно бив Юлію пізно ввечері, коли діти вже лягали спати. А протягом дня міг просто штовхнути, вдарити раз-другий. «Звичайно, незважаючи на все це, діти розуміли, що коїться, – каже жінка. – Старша дочка навіть сама складала план порятунку: пропонувала розказати комусь в школі, що відбувається в нас вдома. Але я не думала, що це допоможе».

Часом діти з мамою тікали до сестри Юлі, але чоловік приходив і забирав їх. На справжню допомогу від сестри жінка не сподівалася, адже чоловік зробив усе, щоб зіпсувати їхні стосунки.

Рука допомоги

«Він ізолював мене поступово, – розповідає Юлія про те, як це відбувалося. – Спочатку відсторонив від подруг: казав щось на кшталт «вона така-сяка, навіщо вона тобі!». Коли я намагалася заперечити, починалися скандали. Потім взявся за сестру – за тією ж схемою. Коли в нас ще був телефон, то я не ходила в гості до близьких, бо це закінчувалося скандалом, але продовжувала спілкуватися з ними хоча б так. Але він розбив телефон – і все. Ми з дітьми залишилися самі. Без зв’язку. У будинку без води та газу».

Про рік життя в ізоляції Юлія згадує так: «Я просто чекала нагоди, аби він пішов з дому, і я мала хоча б півгодини для того, щоб втекти. Він міг випустити мене в магазин, але дітей тримав вдома – наче заручників. І навпаки: якщо випускав дітей, то залишав мене. А сам виходив хвилин на п’ятнадцять, не більше. Розумів, певно, що ми хочемо піти від нього, й робив усе, аби цьому запобігти».

Після чергових побоїв родина двічі викликала поліцію. Одного разу чоловіка забрали у відділок. «Я подумала, ось він, наш шанс втекти: хоча б дві-три години його протримають. Почали збирати речі, але пройшло лише хвилин сорок, і він вже на таксі приїхав додому», – розповідає жінка.

Проте якось чоловіку все ж таки довелося поїхати з села. Мати з дітьми скористалися цією нагодою та відразу ж втекли. Родина подалася до давньої подруги Юлії, що мешкає в обласному центрі. Саме ця жінка розповіла їй про існування притулків і викликала мобільну бригаду соціально-психологічної допомоги.

Перша мрія нового життя

«У притулку я відчула підтримку: практичну і, головне, моральну, психологічну. Тут нас багато чого вчать. Дозволяють піднятися духом. Дітям тут дуже добре: вони стали веселіші, розвиваються. Вдома вони такої змоги не мали», – розповідає Юлія про початок свого нового життя. Життя на свободі – у безпеці та повазі.

Жінкам, що опинилися в ситуації, схожій на її стосунки з чоловіком, Юлія радить йти – після першого ж удару. Відразу розривати такі стосунки рекомендує й психологиня Марина Абрамюк. А також акцентує на тому, щоб не боятися викликати поліцію, соціальні служби та звертатися по допомогу до рідних і друзів. Для цього психологиня, зокрема, рекомендує створити кодову фразу, яку знатимете ви та ваша довірена людина. Це має бути звичайна побутова фраза: наприклад, «завтра планую піти в магазин». Для людини, котра знає код, ці слова стануть сигналом про те, що ви у великій небезпеці, а чоловік, якщо він буде поруч, нічого не запідозрить.

Зараз психологиня продовжує працювати з Юлією та її дочками. Зокрема, на початку перебування в притулку в дітей траплялися панічні атаки, коли жінка просто виходила з кімнати. А чотирирічна дівчинка малювала картинку, де була Юлія і навколо неї червона калюжа. Дитина так пояснила малюнок: «Я боюся, що в мами знову потече кров з носа, і мами не буде». Психологиня допомагає дівчатам дати раду їхнім страхам і надмірним емоціям. А ще сприяє формуванню впевненості, самоповаги. Адже найзаповітніше бажання їхньої матері – щоб дочки, коли виростуть, зламали хибне коло сімейної історії. «Навчіть моїх дівчат не робити так, як я», – одного разу сказала вона психологині.

«Про що я мріяла в дитинстві? Як усі: сім’я, діти, будинок, якась робота», – пригадує Юлія. Та зізнається, що зараз мріє лише про те, щоб відкрити шлях у майбутнє своїм дітям, дати їм можливість вільно розвиватися. І додає: «Мрія для себе? Нема, нема…» Проте, сподіваємося, ще трішки часу, і вона все ж таки з’явиться – перша мрія нового життя.

* Імена героїнь змінено

Текст: Анна Давидова