Чому згадувати про досвід насильства так важко й одночасно так важливо?

Тема насильства, особливо в сім’ї, все ще залишається складною для обговорення. Ми часто чуємо заклики не мовчати, звертатися за допомогою, ділитися своїми історіями. Але зробити перший крок – найважче. Чому?

Щоб відповісти на це запитання, важливо розуміти, що таке насильство. 

Що таке насильство?

Насильство – це будь-які дії проти волі людини. Воно може бути фізичним, сексуальним, психологічним або економічним. Це може бути тиск, шантаж, приниження, обмеження свободи, небажані коментарі щодо зовнішності тощо. Більше про види насильства можна дізнатись тут. Незалежно від виду чи форми пережитого досвіду, нам буде складно згадувати про травматичні події.

Чому нам так важко говорити про насильство?

Є багато причин, чому люди мовчать про насильство. Найчастіше це страх, сором і провина.

Страх

Страх є одним з найпоширеніших бар’єрів, які не дають людині проговорити вголос те, що сталось. Нам може бути страшно, що цей досвід не зрозуміють, засудять, що не повірять або ж навіть звинуватять у тому, що сталось. А отже, що не допоможуть.

Також однією з причин є страх, що насильство може повторитись, навіть якщо об’єктивно для цього наразі немає причин. Це наслідок травматичної події, посттравматичний стресовий синдром. Він може супроводжуватись сильною тривогою, емоційним «завмиранням», відчуттям гніву, горя, розгубленості та відчуженості. Людина, що пережила насильство може мати проблеми зі сном, виглядати напружено, бути агресивною і замкнутою одночасно. 

Тому часто несвідомо ми обираємо мовчати, бо боїмось, що нас не зрозуміють.

Сором

Відчуття сорому може супроводжувати і навіть самі спогади про цей досвід, адже на жаль, насильство ще досі є табуйованою і замовчуваною темою. Тоді у нас може з’являтись відчуття що відторгнуть, засудять і не приймуть. Люди, що пережили насильство можуть сприйматись як якісь «не такі», «особливі», що тільки додає переживань. Може здаватись, начебто із нами щось не так і ми не заслуговуємо на допомогу.

Провина

Зазвичай ми відчуваємо провину за те, що з нами сталось, через маніпуляції з боку кривдника/-ці, який перекладає відповідальність на постраждалих. Або ми можемо відчувати провину через застарілі соціальні норми. Наприклад, коли впродовж багатьох років на уроках у школі дівчатам розповідали, що щоб не натрапити на кривдника важливо вдягатись більш стримано. І тоді коли людина відчуває провину, то вона скоріше залишить такий досвід лише для себе, бо бути звинуваченими ще кимось – це не те, чого хочеться, коли і так погано.

Тут варто зауважити, що за таким нав’язаним відчуттям провини стоїть злість, на яку ми не можемо за різних обставин дати собі дозвіл. Коли ми стримуємо злість на когось, вона стає провиною. Важливо пам’ятати, що постраждалі від насильства ніколи не є винними, а значить наше відчуття провини точно свідчить про злість, з вираженням якої нам може бути треба допомога.

Біль

Усі ці причини, описані вище, чому люди мовчать, коли мова йде про насильство, зводяться до одного – біль. Горювати, відчувати безсилля, несправедливість, сум, проживати і говорити про цей досвід дуже і дуже не просто. Саме тому наша розумна психіка вигадала стільки захисних механізмів: все заради того, аби ми не відчували біль. Тобто про «це» вже на фізичному рівні говорити дуже важко.

Чому так важливо говорити про досвід насильства?

І хоч це дуже складно, та говорити про насильство важливо. Перш за все це необхідно для свого самопочуття і подальшого спокійного, свідомого життя. Адже якщо залишати цей досвід лише для себе, є шанс загрузнути у спогадах, почуттях. Далі жити із таким «багажем» буде ставати тільки важче. Навіть якщо на якийсь час вийде це забути, то такі спогади все одно будуть знову, дуже неочікувано, надходити й заважати жити . Щоб допомогти собі інтегрувати важкий досвід, важливо звернутись по допомогу до третьої особи. До когось з ким можна поговорити, хто стане свідком трагедії та зможе розділити ваше горе, біль, хто підтримає, поспівчуває, просто послухає, побуде з будь-якими вашими проявами і словами, і допоможе прожити цей досвід максимально безпечно для вас. 

Важливо сказати, що для такої розмови може знадобитись час. Кожен темп – нормальний. Всі почуття, з якими ми можемо стикатись переживши такий досвід – нормальні. Не нормальним є тільки насильство. І це одна із причин, чому говорити про це теж важливо – щоб насильства ставало менше. Коли ми говоримо вголос про проблему – вона стає видимою, і її вже неможливо ігнорувати. А тому вона отримує шанс на вирішення. 

Проговорюючи і згадуючи важкий досвід, ми лікуємо себе і попереджуємо неочікувані, болючі, страшні спогади  у майбутньому. Як казала американська письменниця і психіатриня Джудіт Герман: «Після травмуючих подій, постраждалі люди дуже вразливі. Їхнє самовідчуття зруйноване. І відновитися воно може лише так само як створювалось спочатку, – у контакті з іншими безпечними людьми». 

Звичайно, якщо ви не відчуваєте безпеку і комфорт у спілкуванні зі спеціалістом/-кою, то маєте право відмовитись від розмови, і це нормально. Це право дуже важливе, адже воно захищає вас від ретравматизації.

Якщо вам потрібна допомога – звертайтесь за підтримкою до спеціалізованих служб та фахівців/-чинь. Доступні сервіси та служби можна знайти на сайті у розділі Контакти допомоги.

Авторка: психологиня Анастасія Синько