Навчитися казати «ні»

Історія матері п’ятьох дітей, життя котрої роки поспіль повністю контролював чоловік. Зараз вона вчиться самостійно ухвалювати рішення та будувати свою подальшу долю на власний розсуд.

«Психологиня каже, що мені треба стати більш «стрижневою». І я з нею згодна», – зізнається з легкою, майже непомітною усмішкою Ольга*. І ця усмішка – маленьке, але справжнє диво, яке сталося з жінкою після кількох місяців перебування в шелтері Фонду ООН у галузі народонаселення (UNFPA) в Україні.

Та сама психологиня, про яку розповідає героїня, – співробітниця мобільної бригади психологічної допомоги Фонду Ірина Акулич, – згадує, що коли Ольга потрапила до шелтеру, то не наважувалася не те, що усміхнутися, але навіть підвести погляд при розмові. До такого жахливого стану жінку довів чоловік, у шлюбі з яким вона прожила 20 років та народила п’ятьох дітей.

Навіть досі Ольга несвідомо його виправдовує. «Ні, він – не садист, не ґвалтівник і не вбивця», – ось перше, що вона про нього каже. Але згодом продовжує розповідь, і стає очевидним, що принаймні визначення «не садист» у контексті ситуації є більш ніж суперечливим. 

«Одного разу він мене штовхнув. Я впала, а він пішов собі, наче не сталося нічого, – згадує Ольга. – Далі це стало звичною справою. І дивно, але чомусь кожного разу виходило так, що я сама винувата… Останні вісім років це відбувалося десь раз на місяць. Раніше, коли діти були маленькі, вони реагували на це, що мама з татом сваряться. А згодом звикли й вже не виявляли жодних емоцій – «битовуха», нічого особливого: спокійно продовжували собі бавитися в кімнаті. Ну валяється мама на підлозі – і що?.. І тоді я зрозуміла, що нічого людського з них не виросте, якщо вони й надалі таке бачитимуть».

Непуста «пустишка»                                                  

За роки фізичних та психологічних знущань чоловік-тиран майже повністю знищив самооцінку Ольги та її відчуття самоповаги. Зараз, згадуючи себе 17-річною дівчиною, яка виходить заміж, сама себе тодішню називає «пустишкою»: каже, що освіти не мала, нічим не цікавилася, з нею не було про що поговорити. Проте за цими самозвинуваченнями відчувається щось штучне – наче це не її думки, а чоловіка, котрі Ольга все ще за інерцією повторює.

Проблеми в сім’ї почалися через три роки після весілля. Чоловік почав зраджувати і навіть цього не приховував. А Ольгу, яка нещодавно народила першу дитину, дочку, це неймовірно травмувало. Адже в шлюб вона фактично втекла від негараздів у власній родині: її батьки розлучилися, в Ольги були напружені стосунки з матір’ю, і вийти заміж тоді їй здавалося найкращим рішенням усіх проблем. 

«Я думала, що в мене все буде не так, як в мами, що чоловік не піде до іншої жінки. Що я матиму ідеальну сім’ю. А вийшло навіть гірше, ніж у неї», – згадує вона.

Коли дочці було чотири роки, Ольга вже не могла надалі терпіти приниження. Вона залишила доньку свекрусі, з якою мала добрі взаємини, і пішла світ заочі.

«Лишила тому, що взагалі не розуміла, де опинюся, – пояснює свій вчинок. – Потім зібрала чемодан і поїхала в невідомість. Аби втікти…»

Проте надовго рішучості не вистачило. Згодом Ольга повернулася до чоловіка, але дитина так і лишилася в його матері. 

«Дочка вже виросла – зараз їй 18. Але все одно відчуває, що я її кинула. Ми не созвонюємося. Чи хотіла б я? Звісно. Але це все питання часу. Я не хочу завдавати їй додаткових травм. Прийде час – і вона сама захоче зі мною поговорити. Через силу нав’язуватися я не збираюсь», – розмірковує Ольга. 

І за цими гіркими, але правдивими словами зрілої жінки, що прожила непросте життя, аж ніяк не розгледіти ту дівчинку-«пустишку», до образу якої вона так звикла.

Бранка у власному домі

Після дочки Ольга народила ще чотирьох синів: найменшому зараз рік, а старшим – десять, вісім і чотири. І ще не раз, і не два вона намагалася піти від чоловіка, але щоразу, коли треба було зробити останній рішучий крок – забрати з дому документи та подати на розлучення, у неї не вистачало моральних сил. Вона поверталася до чоловіка – і знову фактично ставала бранкою.

«Мій чоловік настільки мене обмежив, що я не могла вийти навіть до свекрухи побалакати, а ми ж з нею жили в одному селі – через вулицю. Я кажу йому: ну чому ти не можеш мене навіть до твоєї матері відпустити, я вже мовчу про свою? А він мені: ні, ви про мене будете пліткувати. І все. В мене не було ані подруг, нікого», – розповідає Ольга.

Хтозна, скільки б тривав цей стокгольмський синдром, якби одного разу Ользі врешті не допомогли. Щоправда, у змученої жінки не стало сили самій звернутися за поміччю. Психологиня Ірина Акулич розповідає, що стосовно ситуації Ольги до шелтеру зателефонувала подруга її матері. А коли мобільна бригада психологічної допомоги прибула на місце, то майже одночасно з нею приїхала машина поліції, адже чоловік знову підняв на Ольгу руку…

«Я спочатку поставилася з недовірою – що це за шелтер, що це за організація, чому так таємно все? Може, там на органи ріжуть абощо, – згадує Ольга і знову ледь-ледь усміхається. – Але врешті зважилася: думаю – гірше все одно не буде». 

Так жінка наважилася довіритися співробітникам Фонду. І це – її перший рішучий крок за довгі-довгі роки, який повністю змінив життя Ольги.

Вона каже, що знайшла в собі мужність зробити його заради дітей. Коли запитуєш її, чому цього не сталося раніше, жінка відповідає так: «Пояснити все це неможливо. Це можна лише прожити, відчути, аби зрозуміти, чому так сталося. Не треба когось засуджувати – в нас немає на це права. Чого я терпіла? На що я чекала? Але ж завжди на щось чекаєш. Не просто так Бог створив сім’ю. Не просто так. Ні, зрозуміло, що він створив її не для страждань. Для надії».

«Я викарабкалася. Пройшла багато через що, але викарабкалася»

Саме надію – нарешті справжню, а не примарну – Ольга знайшла у шелтері. Ірина Акулич розповідає, що співробітники Фонду допомогли Ользі винайняти будинок, перевезти туди синів та влаштувати їх у школу та дитсадок. Також за їхньої підтримки жінка врешті наважилася подати документи на розлучення та оформлення аліментів.

Проте важливішою навіть за ці практичні кроки для Ольги стала психологічна підтримка, яку вона тут отримала. Акулич зазначає, що для Ольги – жінки, котра роками жила, наче у полоні, – сам факт спілкування з іншими людьми, з іншими жінками, які також мають непростий життєвий досвід і здатні її зрозуміти, став справжньою відрадою. Саме тут, у шелтері, Ольга знайшла щиру подругу – першу в її новому житті. А також у неї налагодилися стосунки з матір’ю, яка всіляко намагається допомогти дочці.

«Я викарабкалася. Пройшла багато через що, але викарабкалася», – каже Ольга з нехарактерною для неї впевненістю. Але розуміє, що до повної реабілітації їй ще треба пройти довгий шлях. «Зараз для себе я хочу лише спокою – і все. Що для цього потрібно? Обмежити мене від мого чоловіка. Бо якщо він з’явиться, знов наговорить мені чогось, я розвішу вуха та піду за ним. Знаю, що так і буде, – зізнається вона. – Мені треба віднайти у собі якийсь внутрішній стрижень, який би дав мені змогу казати «ні». Мені це необхідно».

Усвідомити це Ользі допомогли бесіди з психологом шелтеру. Ця робота ще не закінчена, але Ірина Акулич упевнена, що жінка зможе з нею впоратися і знову віднайти саму себе.

«В чому я була неправа? В тому, що не могла сказати «ні», – каже Ольга, аналізуючи своє непросте життя. – Я не хотіла б, аби інші жінки йшли таким життєвим шляхом, який був у мене. З мене поганий радник. Але одне можу сказати: не давайте себе ображати, принижувати, не дозволяйте знущатися з себе. І не вибачайте. Не вірте, що ваш кривдник виправиться. Вони ніколи не виправляються».

* Імена героїнь змінено

Текст: Анна Давидова