Розпочати життя спочатку

22 червня 2022 року Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію. Історичний крок, на який так чекали, не лише наближує українське законодавство до європейського, а й гарантує реальний захист для жінок і дівчат, постраждалих від насильства. Хто допомагає українкам вирватися з кола насильства нині? І як наважитися це зробити? Розповідаємо історію пані Лесі із Луцька.

Родина з картинки

Ззовні — це щаслива українська родина. Пані Леся викладає у місцевому коледжі. Чоловік грається з сином, а в неділю ходить до церкви. 10-річний Максим (ім’я змінено — авт.) — пластун.

Та дещо все ж вдається приховати від людського ока.

«Я пам’ятаю, коли вперше зловила себе на думці, що треба щось робити. Я їхала в маршрутці та відчувала свої напружені вилиці. Ресурсу на спілкування з друзями не було. Нічого не радувало», — пригадує пані Леся.

От уже кілька років чоловік Лесі вдавався до фізичного насильства: розмахував кулаками, штовхав її. Перепадало й 10-річному сину Максиму. Іноді все розпочиналось, як гра, але чоловік міг не розрахувати сили та завдати болю. Бувало, у дитини навіть текла з носа кров. Хлопчик плакав, ставав усе більш невпевненим у собі.

Крім фізичного насильства, чоловік тиснув на дружину й сина психологічно. Ображав їх, лаявся, зчиняв сварку на рівному місці, порушував особисті кордони дружини та звинувачував у різних речах — аби вона почувалася винною. З часом жінка звикла відмовчуватися, адже боялася викликати лють та агресію чоловіка.

«Я давно розуміла, що це не нормально, але не наважувалась щось змінити, звернутися по допомогу. В очах оточення чоловік був ідеальною людиною, а за закритими дверима починалося насильство», — пригадує пані Леся. Вона боялася, що їй просто ніхто не повірить.

«Більше так жити не хочу та не можу»

Протягом кількох років пані Леся терпіла витівки чоловіка. Часом здавалося, що все нарешті налагодилося, все добре.

У жінки не виходило відчувати бодай якусь радість. Вона приходила з роботи, лягала на ліжко, дивилася у стелю. Потім вставала приготувати їжу для сина. Раніше любила читати, займалася саморозвитком, мала захоплення. Зрештою настав момент, коли Леся сказала сама собі: «Більше так жити не хочу та не можу!». 

«Терпиш-терпиш, а потім приходить останній момент, остання крапля. Чаша мого терпіння вже була переповнена», — міркує пані Леся.

Жінка звернулася до поліції. Щоправда, ті спершу поставилися до ситуації скептично, мовляв: «Це не до нас, розлучайтеся». А я відповіла: «Але ж до розлучення треба дожити! Я не можу щодня боятися за себе і за дитину».

Оскільки пані Леся боялася, що їй ніхто не повірить — ані рідні, ані друзі, ані поліція — вона намагалася записувати сварки та бійки з чоловіком на відео чи аудіо в телефоні. Тож коли показала ці записи поліції, їхнє ставлення змінилося. Жінка написала заяву в поліцію. Згодом поліціянти видали на кривдника обмежувальний припис і дали йому усне попередження.

Кваліфікована допомога

Мобільна бригада соціально-психологічної допомоги у Луцьку отримала дзвінок щодо цього інциденту від поліції й наступного дня виїхала за адресою пані Лесі. Вдома її не застали, тож залишили свої контакти. Пізніше жінка вийшла на зв’язок і домовилася про зустріч зі спеціалістами бригади. 

Разом вони обговорили та визначили допомогу, яка необхідна родині. 10-річному Максиму надали психологічну підтримку. А сама пані Леся й зараз зустрічається із психологинею. Їй дали контакти лікарів, а також порадили для чоловіка психотерапевта, який спеціалізується на залежностях.

«Був момент напруження, коли я вагалася, чи правильно зробила, що звернулась у поліцію. Фахівчині мобільної бригади підтримали мене в моєму рішенні, пояснили, що так жити не можна, це ненормально. Мені було важливо почути це від компетентних людей», — каже вона.

Разом із представницями мобільної бригади пані Леся визначила шляхи виходу із ситуації. Вона намагається рухатись далі та мріє, що колись у її сім’ї знову буде життя без агресії та насильства. Але каже: якщо у чоловіка не вийде з лікуванням і він не змінить свою поведінку, буде розлучатись.

Сказати «стоп»

Чоловіка-агресора жінка терпіла роками. Боялась, що їй не повірять, відчувала сором за те, що опинилась у такій ситуації. Коли розповіла про проблему власним батькам, ті лише відмахнулись: мовляв, що ти кажеш, він у тебе ідеальний, це ти не така. Підтримки від свекрухи також не дочекалася.

Стимулом звернутися по допомогу ще раз, тепер уже — до поліції, став син: він був свідком насильства в родині, також потерпав від батька та якось сказав пані Лесі: так не може тривати далі.

Зі свого досвіду пані Леся зрозуміла, що чим більше показуєш свою слабкість, тим більше це розв’язує руки кривднику. Раніше вона багато плакала, а тепер вміє себе захистити, сказати чоловіку: так робити не можна! Каже, що такі фрази хоча б трохи можуть зупинити кривдника.  

«Я багато працювала над собою і тепер можу сказати «стоп». Я зрозуміла, що не винна в цьому. Проблема не зі мною», — ділиться жінка.

Психологиня мобільної бригади Вікторія Майструк додає: «У нашому суспільстві є така проблема, що люди терплять до останнього, аж доки уривається терпець. Важливо, щоб у таких ситуаціях поряд була людина, яка зможе надати професійну підтримку». 

Прислухатися до себе

Чоловік пані Лесі зараз проходить лікування від алкогольної залежності. Тим часом жінка покращує свій ментальний стан, працює й піклується про сина. У вільний час ходить із ним у музеї, планує повезти на відпочинок. 

Ми говоримо з пані Лесею про її мрії. Спершу вона відповідає загально: щастя, мир, здоров’я. Але згодом згадує про одне особисте бажання, яке запалило її нещодавно: «У мене з’явилася мрія піти на танці! Пам’ятаю, знайома ходила на бачату. Це так красиво! Думаю, треба зробити це для себе». І додає: «Раніше я автоматично виконувала те, що просив чоловік, і забувала себе. А він мене знецінював. Важливо не забувати про свої інтереси, мати можливість розвіятись і змінити обставини».

Протягом нашої розмови пані Леся часто згадує фразу, яку їй сказала психологиня: «Ви в себе одна. Головне — не втратити себе». Пані Леся повторює її, як мантру, знов і знов, і наголошує: жінки, які опинились у схожій ситуації, також мають це усвідомити. Для цього, на її думку, потрібно прислухатися до себе та взяти відповідальність за свої дії, своє життя.

Звернутися по допомогу мобільної бригади соціально-психологічної допомоги у Луцьку можна щодня з 9:00 до 21:00 за телефонами: (050) 145 28 91 і (096) 295 05 15. Адреса: проспект Соборності 18, Управління соціальних служб, сім’ї та молоді. Контакти мобільних бригад, які вже працюють у 17 містах України, можна знайти тут: https://rozirvykolo.org/kontakty-dopomogy  

До складу груп входять троє людей: психолог/-иня, соціальний/-на працівник/-ця, а також водій з автомобілем. Вони працюють за підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення в Запоріжжі, Дніпрі, Полтаві, Одесі, Вінниці, Ужгороді, Мукачево, Тернополі, Чернівцях, Хмельницькому, Львові, Луцьку,  Івано-Франківську, Сумах, Чернігові, Шостці й Ірпені під Києвом. 

Послуги мобільних бригад надаються завдяки фінансовій підтримці урядів Великої Британії, Канади, CERF (Central Emergency Response Fund), Гуманітарного Фонду для України (UHF), Бюро гуманітарної допомоги USAID та в межах Програми ООН з відновлення та розбудови миру, що фінансується Європейським Союзом. 

Групи мобільних бригад надають підтримку жінкам, які страждають від домашнього та гендерно зумовленого насильства, а також внутрішньо переміщеним особам. Важливо пам’ятати — жодному прояву насильства немає виправдань і ні в якому разі його не можна терпіти. У насильстві винен лише кривдник.

Історію підготовлено в межах програми гуманітарного реагування UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення, за підтримки CERF (Central Emergency Response Fund).