
Вирватися на волю
Історія жінки, яка виросла на вулиці, була змушена жити із вбивцею та насильником, а потім втекла від нього й знову опинилася без даху над головою, але вже з двома дітьми на руках. Вона пройшла крізь справжній жах, але не здалася й знайшла в собі сили рухатися вперед.
«У фільмах показують, що коли людина збирається тікати, вона збирає речі, думає, що взяти з собою. Насправді, коли в тебе з’являється нарешті можливість втекти, ти не думаєш ані про речі, ані про документи. Ти хапаєш найцінніше – дітей – і просто біжиш. Поки маєш час», – розповідає Зоя*.
Саме такою два роки тому була її власна втеча від чоловіка, що знущався над нею та дітьми. Але просто втекти виявилося недостатньо для того, щоб отримати справжню свободу. Усі ці два роки Зоя та дві її дочки, яким зараз 10 та 12 років, переховувалися від свого кривдника, переїжджаючи з місця на місце, проте він щоразу їх знаходив. І лише зараз, коли вони потрапили до шелтеру Фонду ООН у галузі народонаселення (UNFPA) в Україні, який забезпечує своїм гостям повну анонімність і конфіденційність, у них нарешті з’явився шанс почати нормальне життя.
Наречена диявола
Зоя родом з невеликого села. Вона сирота, у котрої немає жодних близьких родичів. Її найяскравіший спогад дитинства – лялька в рожевій коробці, котру їй подарувала на десятий день народження мама однієї подруги. «Це був єдиний день народження, коли мене взагалі привітали», – із сльозами згадує жінка.
Маленька Зоя фактично жила на вулиці, поневіряючись між людей: періодично мешкала то тут, то там – хто прихистить за допомогу по господарству. У дев’ять років вона подружилася на вулиці з дівчинкою-однолітком і завдяки їй потрапила в родину «тієї жінки», де й прожила до 16-ти. Саме так – «та жінка» – вона називає людину, яка могла б стати їй справжньою матір’ю, але натомість перетворилася на один з найгірших спогадів і без того непростого дитинства.
«Я навіть думати не хотіла, що, коли виросту, можу стати такою самою, як та жінка. Я казала собі: «Не хочу, щоб мої діти тинялися з алкоголіками, щоб вони сиділи голодними. Зроблю все, аби вони не знали, як це: ходити і заробляти на шматок хлібу, коли ти дитина», – каже вона.
Чоловік «тієї жінки» постійно пив, домагався власної дочки. Зоя боялася, що скоро настане і її черга, тому коли одна бабуся з села запропонувала дівчині пожити в неї, та з радістю погодилася. Згодом бабуся влаштувала Зою в ПТУ, де 17-річна дівчина завела друзів, у компанії яких і зустріла чоловіка, що невдовзі занапастив її життя.
Він був старшим у компанії – 25 років – і мав авто. Саме на цьому авто, повному п’яних підлітків, він і потрапив в аварію: був за кермом, також нетверезий. Внаслідок аварії одна людина загинула. Чоловік мав родичів в «органах»: вони пообіцяли допомогти, але для цього йому – батькові однієї дитини – терміново треба було завести ще одну, адже наявність двох малолітніх дітей може слугувати підставою для пом’якшення вироку. Проте з матір’ю першої дитини – його офіційною дружиною – він уже не жив. Отже, треба було шукати іншу жінку. З цією метою чоловік разом зі своєю матір’ю й прийшов до ПТУ, де вчилася Зоя. Спочатку він подався до Зоїної однокурсниці, з якою зустрічався. Але та йому відмовила, і почалися пошуки альтернативного варіанту.
«Завідуюча училищем зібрала всіх дівчат, хто був у нашій компанії, та почала їх вмовляти. А потім прицільно взялася за мене, – згадує Зоя. – Сказала: «Це – твій єдиний шанс. Мама цього хлопця пропонує непогані умови: в тебе буде житло, ти матимеш змогу отримати освіту. Ну поживеш з ним рік-другий. Може, в вас все вийде. Може, навіть покохаєте одне одного. Тобі ж діватися нікуди, ти сама, а так в тебе буде хоч якесь майбутнє». І ти стоїш, слухаєш це й розумієш: так і є, ти живеш в чужих людей, в тебе нікого немає, ти сама по собі. То може, це дійсно твій шанс? Вивчишся, станеш на ноги і зможеш від нього піти. Наївна, дурненька…»
«Ти догралася. Дихай – поки дихається…»
Перший рік Зоя та її так званий чоловік (офіційно вони не побралися) жили просто як співмешканці по квартирі. Але згодом батько хлопця почав тиснути на них, адже від такого життя дитина не народиться, відповідно, і пом’якшення вироку не буде. І невдовзі Зоя завагітніла.
Коли народилася дитина, а згодом й друга, у чоловіка наче зірвало дах. Він зрозумів, що тюрма йому більше не загрожує, і перестав будь у чому себе стримувати: пив, гуляв, всіляко знущався над Зоєю та дочками. «Міг в дитину чи в мене запустити скляною попільничкою, яка важить майже 3 кг. Йому було все одно. Він – людина, що відчуває свою безкарність», – каже Зоя.
Вона почала працювати в школі: спочатку двірником, потім посудомийкою, далі – помічником кухаря. І кожен день був для неї випробуванням. «Це дуже страшно: коли ти виходиш з роботи і взагалі не хочеш повертатися додому. Повертаєшся лише тому, що там знаходяться діти, – згадує вона. – А ти не знаєш, як день там пройшов: був в нього якийсь «заскок» чи ні. Живі твої діти чи ні…»
Чоловік жорстоко бив жінку й дітей. Щоб про це ніхто не дізнався, зачиняв їх у хаті та забирав телефон. Випускав лише тоді, коли сходили синці, а сусідам розповідав байки про те, що дружина кудись поїхала. «Він ізолював нас від суспільства. Ніхто не знав, що відбувається, – розповідає Зоя. – Зі школи дзвонять, турбуються, де я ділась, але мій телефон поза зоною, а чоловік каже, що нічого не знає: «Вона кудись поїхала». І ось ти за кілька тижнів виходиш врешті на вулицю, тебе сусідка питається: «Ну що, як з’їздили? Де були?» А що ти скажеш після всього, що вже наговорив твій чоловік, і не маючи жодних доказів?»
Зоя намагалася втекти багато разів, але її завжди зупиняла думка про дочок. «Була б сама – пішла б просто на вулицю жити. Я виросла на вулиці, мені не страшно, я знаю як це. Але діти…» – пояснює вона. Проте одного разу, коли чоловік відлупцював одну з дочок вибивачкою для килимів, розідравши їй шкіру по всій спині, Зоя зрозуміла: хоч би що було, але гіршого варіанту, ніж лишатися вдома, просто не існує.
«Він пішов на роботу, нас не закрив. Я схопила дітей і в чому була побігла з ними до сільради. Прийшла туди і кажу: «Я нікуди звідси не піду, доки ви його не ізолюєте від нас, – розповідає Зоя про те, як два роки тому почався її шлях на волю. – У сільраді викликали соціального працівника. Я їй пояснила ситуацію. Питає: «Чому ви раніше не зверталися по допомогу?» А я відповідаю: «До кого?» Вона каже, що вони інспектують село, розпитують про проблемні сім’ї. Але хто про нас щось скаже, якщо в нашому випадку побиття відбувалися за закритими дверями? Всі, хто знав, що насправді відбувається, – це лише батьки чоловіка. І все. Коли я просила про допомогу його мати, вона мені відповідала: «Ти ж знала, на що ти підписуєшся. Ти все бачила. Я вас не зводила – не мені вас розлучати». Вона його теж боялася, адже він міг і її вдарити. Скільки він вікон їй камінням побив…»
Також у сільраді викликали поліцію. Поліцейські відправили дітей до амбулаторії зняти побої та привезли з роботи чоловіка, котрий уже був п’яний. «Як зараз пам’ятаю – поліцейський його питає: «Ти бив дітей?» Той каже: «Ні». Тоді поліцейський розвертає спиною старшу дочку, піднімає її футболку, показує рани та питає: «А це що?» – «Ну може, вона впала». – «Поясни мені, як дитина може так впасти, аби в неї розірвало всю шкіру на спині?». Коли чоловік зрозумів, що зараз за ним немає тих його зв’язків, він відразу принишк. Поліцейський пояснив йому, що якщо я зараз напишу заяву, жодні родичі та зв’язки йому не допоможуть. І тоді чоловік повернувся, подивився на мене, і в нього був погляд, у якому читалося: «Ну все, ти догралася. Дихай – поки дихається». І тоді я зрозуміла, що назад вороття точно немає. Я написала заяву. Над чоловіком був суд, але йому лише призначили виховні роботи, на які він навіть не ходив. Ані штрафу, ані тюремного строку. З тих пір усі його родичі від мене відхрестилися, проте мене це мало турбує», – каже Зоя.
Три дні й три ночі на лавиці в парку
Зрозумівши, що чоловік знову залишився безкарним, Зоя з дітьми втекла до міста: без грошей, без нічого. Вони ночували просто неба – на лавиці в парку: восени, під дощем. Там само, на лавці, жінка лишала дітей, коли вдень ходила й шукала роботу. Вона влаштувалася продавцем у магазин секонд-хенду. «Ти стоїш, працюєш, але думки в тебе зовсім не про роботу. Думаєш про дітей: як вони там? – згадує вона про той час. – Вони в мене довірливі, хтозна, що з ними може статися. Але зірватися й побігти до них ти теж не можеш, бо ця робота – це ж копійка, яка вам життєво необхідна».
Коли на третій день жінка повернулася з роботи, то не знайшла дочок на лавиці. Вона оббігала весь парк, але дітей ніде не було. «Я сіла на ту саму лавку та розплакалася. До мене підійшов літній чоловік і каже: «Не плачте, будь ласка, ваші дівчата в мене. Підемте зі мною», – розповідає вона. Виявилося, цей чоловік працює у парку. Він забрав дівчат до свого службового приміщення: нагодував та вклав спати. «Як я була вдячна цьому чоловіку! – розчулено каже Зоя. – Він запитав: «Що в тебе сталося? Бо твої партизанки поїли, але нічого мені не сказали». Я все йому розповіла. Він мене втішив, сказав: «Нічого, в твоєму житті все налагодиться. Просто не повертайся більше до чоловіка. Та пильніше придивляйся до людей. Якщо в тебе в цьому житті нікого немає – сподівайся лише на себе». І я з ним згодна: якщо я не зроблю, то ніхто за мене не зробить».
У магазині секонд-хенду Зоя познайомилася з жінкою, яка винаймала квартиру. У неї самої було п’ятеро дітей, але вона все одно взяла до себе Зою та її дочок.
Життя наче почало налагоджуватися. Але одного разу, ідучи на роботу, Зоя випадково зустрілася зі своїм чоловіком: «Я просто заклякла з переляку. А він каже: «О, на стрільця і звір біжить!» Він вдарив мене. Але підійшов перехожий й заступився за мене. І в цей момент я втекла – бігла, куди очі бачили».
За ці два роки такі зустрічі відбувалися ще не один раз. Зоя не розуміє, як чоловік її знаходить, адже вона не підтримує жодних зв’язків з їхніми спільними знайомими: «Таке враження, наче ми переміщуємося з дітьми, а на нас «жучок» стоїть», – каже вона.
Останній раз чоловік знайшов Валентину за три тижні до нашої розмови. А тиждень потому вона опинилася в притулку.
«Ти – сильна. Ти все можеш»
Саме тут, у шелтері, де чоловік-аб’юзер її не дістане, у Зої та її дочок нарешті з’явилася реальна можливість налагодити своє життя.
«Наш заклад називається «З надією в майбутнє», адже тільки з надією ти можеш вижити. Ми дамо тобі вудочку, навчимо ловити рибу, а далі – ти сама лови», – розповідає співробітниця мобільної бригади соціально- психологічної допомоги, що підтримується UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення, про те, якою вона бачить головну місію своєї роботи. І надія – це саме те, чого не вистачало Зої, адже самостійно боротися за себе та дітей її вже навчило саме життя. А тепер ця надія в неї є.
Працівники притулку влаштували жінку та її дочок у гуртожиток, оформили дівчат до школи – у 4-й та 6-й класи. Також психологи допомогли матері й дочкам поліпшити взаємини між собою, адже нескінченні переїзди та життя в постійному страху не кращим чином на них відбилися.
Зоя знайшла роботу, а невдовзі планує влаштуватися ще й на нічну зміну, щоб заробляти більше та мати змогу поставити дітей на ноги. Її заповітна мрія – зробити так, щоб у дітей було власне житло, і їм не довелося більше поневірятися світами.
Незважаючи на все, що їй довелося пережити, Зоя жодного разу не пожалкувала, що пішла від чоловіка-мучителя.
«Коли я зараз приходжу з роботи, діти кажуть мені «дякую». Питаю: «За що?» – «За те, що ти пішла від нього. Скільки ми тебе про це просили, але ти не наважувалася. Але врешті не побоялася та пішла. І зараз, коли ми їмо, нам ніхто не каже, скільки брати, скільки їсти».
Зараз чи не вперше в житті Зоя впевнено дивиться у майбутнє.
«Що я можу порадити жінкам, які опинилися у схожих ситуаціях? Не боятися, – каже вона. – Повірити в себе. Та йти далі. Я теж боялася: перша думка про те, як страшно йти з дочками в нікуди. Але друга про те, що таким чином зможеш вирвати їх з оточення, яке погано на них впливає. Зможеш стати на ноги та виростити дітей. Зможеш зробити так, аби вони не боялися. Ти доб’єшся. Ти доведеш, в першу чергу собі, що ти сильна, ти все можеш».
* Імена героїнь змінено
Текст: Анна Давидова