«Діти зраділи, коли тато нарешті пішов із дому» — історія порятунку від домашнього насильства - Розірви коло

«Діти зраділи, коли тато нарешті пішов із дому» — історія порятунку від домашнього насильства

Насильство любить тишу, кажуть психологи. Чому потерпіла мовчить і терпить? Вона боїться. Боїться осуду людей. Боїться залишитися без засобів до існування. Боїться помсти від кривдника, який щоразу, після чергового агресивного епізоду, обіцяє виправитися. Перебуваючи тривалий час у насильницьких стосунках, потерпілу полонить зневіра у свої сили, та самотужки впоратися з проблемою не вдається. 

У схожій ситуації опинилася 36-річна Тетяна з Хмельницького, мама трьох доньок. Через тривалі декретні відпустки влаштувати кар’єру їй не вдалося, тож хмельничанка періодично працювала на різних роботах. Довгі роки вона жила під гнітом чоловіка та свекра. Але відчувши підтримку спеціалістів і спеціалісток мобільної бригади соціально-психологічної допомоги, жінка знайшла сили змінити себе та своє життя. 

Аби допомогти іншим жінкам зробити те саме, Тетяна погодилася розповісти свою історію порятунку від домашнього насильства. Вона каже: більше не соромиться про це говорити. 

Остання надія

Щойно після третіх пологів, Тетяна не могла встати з ліжка. Заплакана, у відчаї, вона кидала взуття у свого чоловіка, який п’яним стояв посеред лікарняної палати. Після всіх обіцянок Іван знову прийшов її навідати не лише напідпитку, але й під дією наркотиків. На виписку коханий також не прийшов. Із пологового жінка самотужки добиралася на таксі, а він повернувся додому пізно увечері та просто ліг спати. Тоді Тетяна зрозуміла: її сподівання на краще життя не здійсняться. Маючи на руках трьох дітей, вона могла розраховувати лише на себе.

«Вагітні зазвичай гордо демонструють круглі животики, а я свого ховала. Мені було соромно ходити вагітною втретє: люди ж бачили, яка в нас сім’я. Певне, думали, що я ненормальна, якщо зважилася на ще одну дитину. Я довго сумнівалася, чи зберігати цю вагітність, але мене підтримала старша дочка. І чоловік обіцяв виправитися. Розповідав, що перестане пити, буде з нами… Я хотіла йому вірити, хоча в глибині душі здогадувалася, що цього не станеться», – згадує Тетяна.

Обіцянки дійсно не здійснилися. Натомість стало ще гірше: до алкоголю, наркотиків, скандалів, додалося ще й фізичне насилля. Вечорами нетверезий Іван штовхав Тетяну на очах у дітей… Ті ж плакали в куточку й боялися рідного батька. Кілька разів дісталося і старшій доньці – 16-річній Вікторії, яка кидалася захищати маму. 

У поліцію дзвонили майже щодня. Деколи її викликала жінка, а іноді й діти, коли тато вчергове нападав на маму. Так тривало протягом року. Патрульні добре вивчили адресу родини. Дали Тетяні свої особисті номери мобільних, аби жінка зв’язувалася з ними напряму.  Якщо довго не дзвонила, телефонували самі, запитували, як справи. Часом приїздили перевірити ситуацію вдома.

Одна з дітьми

Перебираючи в голові спогади про подружнє життя, Тетяна розуміла: щасливою не була ніколи. Спершу жила надією, що з часом все налагодиться. Та з роками з’явилося прийняття, що ситуація безвихідна, і треба просто змиритися.

Вісімнадцятирічна Тетяна вийшла заміж через три місяці після знайомства з Іваном. Незабаром у них народилася перша дитина та закрутилося складне доросле життя. Він ночами таксував, вдень відсипався після роботи. Тетяна ж опікувалася донькою, постійно залишалася сама. Жили у квартирі батька Івана. 

За три роки народилася друга донька. У маленькій квартирі стало тісно. Родина переїхала у приватний будинок, який також належав родині Івана. Були наче й разом, але кожен жив своїм життям. А сімейними справами взагалі керував свекор Тетяни. 

«Я ніби не з чоловіком жила, а з його батьком. Він приходив по кілька разів на день. Завжди мав свої ключі від нашого дому. Заглядав у шафи, каструлі. Розповідав мені, як правильно зробити. Пробувала йому суперечити, але сенсу не було, – згадує жінка. –  Іван завжди був під впливом батька. Та й фінансово все життя він від нього залежний. Йому ніколи не вистачало своїх грошей. Натомість коло мене Івану було зручно. Я за все відповідала, виховувала дітей, розв’язувала проблеми, які він сам створював». 

Іван повертався з роботи і йшов у гараж до друзів. Випивали щодня. Повертався серед ночі п’яним. Тетяна звикла до такого життя. Зізнається, що роками все робила просто «на автоматі». Думки піти від чоловіка відштовхувала: шкода було витраченого часу, та й подати на розлучення виходом не вважала – Іван все одно не дав би їй спокою.

На краю прірви

З появою третьої доньки конфлікти вийшли на новий рівень. Напруга зростала, додалося фізичне насильство. Коли ж дізналася про залицяння чоловіка до молодої продавчині в магазині поруч із домом, у серці з’явилася порожнеча. Врешті Тетяна зрозуміла, що більше немає до нього жодних почуттів – коханий став для неї просто агресивним сусідом. 

«Його настрій постійно змінювався. Сльози, плач і зізнання в коханні. Потім знову агресія й образи. Почалися постійні виклики поліції. На нього складали адмінпротоколи. Він отримував десятиденні приписи, за якими не мав права наближатися до нас ближче, ніж на сто метрів. Ті обмеження всі були порушені. Коли чоловік став агресивним до доньки, Віки, у поліції сказали, що більше так тривати не може, й передали матеріали до Служби у справах дітей», – ділиться жінка.

У старшої доньки почалися панічні атаки. Вона щодня плакала. Заспокоїти Вікторію не вдавалося – матір із дочкою не могли знайти спільної мови. Тоді Тетяна вперше звернулася до психолога, якого їй порекомендували правоохоронці зі спецпідрозділу «Поліна». Пізніше Віка ходила на зустріч із психологом окремо. Спілкування між мамою та донькою налагодилося. 

Вихід є

Коли за фактом домашнього насильства відкрили кримінальне провадження стосовно Івана, допомога знадобилася знову. З консультацією до родини приїхала мобільна бригада соціально-психологічної допомоги. Фахівці зустрілися з Тетяною у неї вдома. Розповіли про бюрократичні моменти, пояснили, як захиститися від кривдника юридично, куди можна звертатися по правову допомогу. 

«Вперше, коли Тетяна з донькою прийшли до мене на зустріч, вони обоє плакали. У нас було кілька консультацій. Потім стосунки матері з донькою налагодились, вони нарешті відчули та зрозуміли одна одну, – розповідає психологиня, керівниця мобільної бригади соціально-психологічної допомоги постраждалим від домашнього насильства та внутрішньо переміщеним особам Майя Чернова. – Коли ми зустрілися через кілька місяців, Тетяна дуже змінилася. Вона перестала боятися чоловіка, стала сміливішою. Їй вдалося встановити межі, за які не можуть переступати ні чоловік, ні свекор. Ці позитивні зміни проявляються навіть ззовні».

За рекомендаціями спеціалістів, жінка звернулася по безоплатну вторинну правову допомогу. Там їй допомогли підготувати заяву до суду: про видачу обмежувального припису на пів року з вимогою заборонити чоловікові наближатися до неї з дітьми. 

Батьки Івана залякували Тетяну: якщо з їхнім сином не житиме, вони відберуть дітей у судовому порядку, а її змусять виїхати з будинку. Однак постійні приїзди поліції, перевірки соціальних служб, робота мобільної бригади тиснули на Івана, тож кілька тижнів тому він сам переїхав до батьків.

«Діти зраділи, коли тато пішов із дому. Насправді дівчата давно просили, щоб я розлучилася з ним. Тепер ми не спілкуємося. Найважче позаду, залишилося дійти до кінця. Я прийняла рішення – не хочу примирення, хочу нарешті спокою. Очікую засідання суду, яке буде незабаром», – розповідає Тетяна.

З вірою у світле майбутнє 

Раніше жінка думала, що доведеться змінити місце проживання. Тепер хоче відвоювати своє житло, де зареєстровані її діти. Зізнається: нині її головна опора в житті – донька Вікторія. Саме підтримка доньки тримає її в тонусі, не дозволяє впасти в депресію. Підіймає настрій і розуміння того, що вона нарешті звільнилася від гноблення з боку чоловіка та свекра.

«Я звикла сподіватися лише на себе й жити лише для своїх дітей. Але дуже хочеться відчути те, чого ніколи не було: як це – мати щасливу сім’ю. Розумію, що цього мені ще треба навчитися», – розмірковує Тетяна. 

Нині разом із дітьми вони живуть коштом соціальних виплат і завдяки допомозі її мами та близьких. Уже восени маленька Соломійка вперше піде до дитячого садочка, і жінка зможе шукати роботу.

«Попереду в Тетяни – нові зміни. Їй потрібно соціалізуватися після тривалої декретної відпустки. Знайти роботу, щоб відчути себе незалежною. Для цього доведеться докласти чимало зусиль. Треба скласти в голові план дій, продумати його реалізацію, зважити всі «за» та «проти». І головне – діяти. Адже якщо не спробувати, ніколи не дізнаєшся, куди можуть привести тебе мрії. Ми на зв’язку і, якщо це буде необхідно, будемо консультувати родину й надалі», – говорить психологиня мобільної бригади.

Домашнє насильство під час війни

Українське законодавство щодо захисту від домашнього насильства вдосконалюється з року в рік. Важливим кроком на цьому тлі стала ратифікація Стамбульської конвенції у червні 2022 року.

Дедалі більше потерпілих від насильтва готові говорити про нього відкрито і просити про допомогу. Так, протягом 2021 року про домашнє насильство заявляли вдвічі частіше, ніж у 2020-му. Як повідомляє Міністерство внутрішніх справ, торік в Україні зафіксували 326 тисяч таких звернень, що на 56% більше проти 2020 року (209 тисяч звернень).

Після широкомасштабного вторгнення рф у лютому 2022 року тема домашнього насильства в Україні відійшла на другий план. Залишившись без житла, роботи й звичного життя, люди насамперед потребували гуманітарної допомоги. 

Реагуючи на гострі потреби, Фонд ООН у галузі народонаселення сформував у різних містах України мобільні бригади соціально-психологічної допомоги постраждалим, які пережили насильство, а також відкрив Центр допомоги врятованим для підтримки внутрішньо переміщених осіб, які виїхали з зони бойових дій, у Запоріжжі.

Сьогодні в Україні працюють 30 мобільних бригад, які надають соціально-психологічну допомогу постраждалим від домашнього насильства та внутрішньо переміщеним особам, які виїхали з зони бойових дій. Вони діють у 17 містах України – у Запоріжжі, Дніпрі, Полтаві, Одесі, Вінниці, Ужгороді, Мукачеві, Тернополі, Чернівцях, Хмельницькому, Львові, Луцьку, Івано-Франківську, Сумах, Чернігові, Шостці й Ірпені під Києвом. Мобільні бригади функціонують за підтримки UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення, у координації з Офісом Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції та Міністерством соціальної політики України. Послуги мобільних бригад надаються завдяки фінансовій підтримці урядів Великої Британії, Канади, CERF (Central Emergency Response Fund), Гуманітарного Фонду для України (UHF), Бюро гуманітарної допомоги USAID та в межах Програми ООН з відновлення та розбудови миру, що фінансується Європейським Союзом.

Історію підготовлено в межах програми гуманітарного реагування UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення, за підтримки CERF (Central Emergency Response Fund). 

Схожі новини

Перейти до вмісту