Народитися заново

Історія молодої дівчини, яка ще в дитинстві потрапила до родини ромів, де з неї знущалися названі батьки, ніколи не мала документів і зараз, коли вже сама стала мамою, намагається почати життя заново

Молода мама Роксана*, яка нещодавно народила донечку, – людина вже повнолітня та дієздатна. Проте де-юре ані Роксани, ані її дитини… не існує. Адже вони не мають документів і взагалі ніколи їх не мали. Представники Фонду ООН у галузі народонаселення (UNFPA) в Україні, що зараз опікуються долею Роксани та її дитини, усіляко намагаються допомогти їм з легалізацією, а також роблять усе можливе, щоб мати з дитиною змогли адаптуватися до нового життя. Проте це нелегка справа…

 

Роксана з родини ромів. Але ті, кого вона називає «мамкою» й «татком», – не її біологічні батьки. До сім’ї, яку вона звикла називати своєю, Роксана потрапила, коли їй був лише рік. Ніхто точно не знає, звідки вона взялася та чия вона насправді дитина. Маленьку дівчинку «мамці» принесла сестра її чоловіка і просто залишила без жодних пояснень.

 

Так само неможливо пояснити, чому стільки років – майже від самого народження і аж до дорослого віку – про Роксану ніхто нічого не знав: вона ніде не зареєстрована, не потрапляла на очі співробітникам органів опіки, ніколи не ходила до школи.

 

Роксану дивом врятували представники мобільної бригади психологічної допомоги Фонду народонаселення ООН. Саме завдяки їм зараз вона з дочкою мешкає у шелтері та каже, що тут ледь не вперше в житті відчуває себе в безпеці.

«Ми чекали, що хтось її забере»

У шелтері з дівчиною працює психологиня Ірина Акулич, яка не лише допомагає їй віднайти емоційну рівновагу, але й навчає писати та читати, адже Роксана цього не вміє. За словами психологині, кожному правильно розв’язаному прикладу Роксана радіє, наче дитина.

 

Але чому «наче»? Адже фактично вона і є доросла дитина. Дитина без дитинства. Розповідаючи про свої юні роки, Роксана не може згадати жодного випадку, коли батьки б її обійняли, приголубили, щось купили – хоча б цукерку. Натомість – нескінченні знущання, про які дівчина розповідає спокійно й дещо відсторонено: так, наче подібне звична річ.

 

«Одного разу татко мене вкусив за руку – кров ішла, лишився шрам… – пригадує вона. – А ще потім, коли пив пиво, пляшкою мене вдарив – і теж шрам. Після цього я вже боялася з ним залишатися наодинці. Якщо мамка на роботу їхала (був час, коли вона працювала), він мене завжди бив – усі сусіди свідки. Але я мамці ніколи нічого не казала».

 

Проте чи щось би принципово змінилося, якби сказала? Навряд чи. Материнська любов до чужої дитини в Роксаниної «мамки» так і не прокинулася. Жінка жодним чином не намагалася полегшити прийомній дочці життя чи хоча б зробити документи. Коли співробітники UNFPA запитали її, чому вона нічого не робила, «мамка» відповіла просто: «Ми чекали, що хтось її забере…» А дочекалися того, що молода дівчина, яка не має жодного життєвого досвіду, окрім важкої роботи та нескінченних знущань, сама стала мамою такої ж безправної дитини.

Коли на вулиці краще, ніж удома

Досягнувши підліткового віку, Роксана намагалася шукати кращої долі. І для неї після постійних побоїв та знущань кращою видавалася навіть ночівля на вулиці. Дівчина згадує, що лишитися ночувати під відкритим небом вона боялася менше, ніж іти додому. Два роки тому вона деякий час мешкала в будинку пастора з християнської церкви в сусідньому селі, але й цей захисток був тимчасовим.

 

Роксана не хоче розповідати, як і від кого вона завагітніла. Так само їй болісно згадувати, де вона поневірялася майже всю вагітність. Проте коли вже на дев’ятому місяці вона не могла про себе турбуватися та не мала де жити, дівчина наважилася знову прийти до названих батьків. «Коли я повернулася туди з пузом, вони мені голову чашкою порвали. І в мене ще шрам, мабуть, залишився, хоча я його не відчуваю. Дуже бігла кров тоді, але мені не зашивали – саме зрослося. А ще мене там били кочерьожкою, стільця в мене кинули…» – так розповідає вона про «теплу» родинну зустріч.

Є для кого жити

Хоча «мамка» й «татко» не були раді Роксані, проте були не проти зайвих робочих рук і тим паче – грошей. «На дев’ятому місяці вагітності я пішла працювати, – пригадує дівчина. – Заробляла гроші – усе їм віддавала: кормила їх та поїла, собі нічого не купляла, навіть ніякої резинки чи заколки. А їм – хліб, чай, шкарпетки, труселя навіть».

 

Хтозна, скільки так могло тривати та чи не спіткала б дочку Роксани така ж доля, що і її саму, – доля безправної, «неіснуючої» людини.

 

Допомога в особі співробітників мобільної бригади психологічної допомоги знайшла Роксану вже майже перед пологами. Психологиня Ірина Акулич згадує, що в пологовому будинку мати з немовлям довелося фотографувати – не на згадку про знаменну подію, а щоб був хоч якийсь доказ того, що саме ця жінка народила саме цю дитину. Наразі кількамісячне немовля перебуває з мамою в шелтері, проте в дівчинки досі немає свідоцтва про народження. Представниця UNFPA підкреслює, що процедура встановлення особи дуже складна. Але вона сподівається, що Фонд зможе допомогти молодій мамі та дитині почати нове нормальне життя.

 

Проте сама Роксана досі переживає. Вона боїться, що в неї можуть відібрати дочку, і каже, що нізащо її не віддасть. А також намагається вирішити, де жити після шелтеру. Каже, що в жодному разі не повернеться до так званих «батьків», та розповідає про подругу, яка зможе прихистити їх з дочкою.

 

Але, незважаючи на всі побоювання та складнощі, очі молодої мами зараз сповнені надії. Уперше в житті поряд з нею люди, котрі справді про неї піклуються, допомагають та підтримують. А ще – уперше в житті в неї з’явилася та, заради кого й справді хочеться жити. Роксана каже: «Я не хочу згадувати про своє минуле, бо мені дуже боляче і хочеться плакати. Але точно знаю: такого болю, як завдали мені, я своїй донечці ніколи не завдам. Ніколи».

 

 

* Імена героїнь змінено

Текст: Анна Давидова

 

 

Схожі новини

Перейти до вмісту